Лікар
Моєму брату Олександру Миронюку присвячується.
З дитинства важко рідний брат хворів,
І плакала в тривозі мати,
Возила до найкращих лікарів,
Щоби його порятувати.
В лікарні дуже довго брат лежав,
Молилася за нього вся родина.
Удома в ліжку без кінця читав —
Його заполонила медицина.
А серце хворе прагнуло в світи,
Хотілося на ноги стати,
Професію здобути і піти,
Щоб іншим радість дарувати.
І брат піднявся, згодом присягнув
На вірність клятві Гіпократа,
Дороги з Києва він не забув
У край, де жде рідня завзята.
Йому виповідають всі жалі
Не лише родичі, знайомі,
Сільські сусіди — старші і малі,
Які бувають в нашім домі.
Отак і промине відпустки час
І знов — на вічне поле бою,
Де кожен Божий день, де кожний раз
Вже й ніг не чує під собою.
Стікає піт хірурга із чола
І відбивають лік години.
Він бореться зі скальпелем в руках
За сонячне життя людини…
Воно уже висить на волоску,
Неточний рух і обірветься.
Та, взявши ніжно ниточку тонку,
Він клапан підшиває в серце.
Він дасть нову енергію буття,
Вдихне здоров’я і наснаги,
Відкриє шлях в щасливе майбуття
Для української звитяги.
